До злочинів, які караються за статтями Кримінального кодексу України, насамперед належить свідоме зараження вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною хворобою, небезпечною для життя людини (частина 1 статті 130 Кримінального кодексу України). Цей злочин є досить актуальним і за це в цій статті передбачено позбавлення волі терміном на три роки.

У контексті епідемії ВІЛ-інфекції привертає увагу також стаття 131 Кримінального кодексу України, а саме — неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило інфікування особи ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою. За ознаками цього злочину до кримінальної відповідальності притягуються медичні, фармацевтичні або інші працівники, які неналежним чином виконують свої професійні обов’язки внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, небезпечною для життя людини. За скоєння злочину передбачено відповідальність у вигляді обмеження волі терміном до трьох років або позбавлення волі на той самий термін з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на такий самий термін. У разі зараження двох чи більше осіб винна особа може отримати покарання у вигляді позбавлення волі терміном від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю терміном до трьох років.

Стаття 131 Кримінального кодексу України досить актуальна в період епідемії ВІЛ-інфекції в Україні. Однак вона є складною, оскільки процес доведення вини медичних та інших працівників зазвичай залежить від вчасності виявлення ВІЛ-інфекції у людини. На жаль, дуже часто інфекція виявляється через тривалий час після інфікування, що ускладнює процедуру доведення вини. Серед численних порушень прав ВІЛ-інфікованої людини найпоширенішим є розголошення відомостей про діагноз медичними та допоміжними працівниками лікувальних закладів. Протиправні дії цих осіб підпадають під статтю 132 Кримінального кодексу України.

Відповідно до цієї статті, розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який сам здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, небезпечною для життя людини, та його результати, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків, карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадськими роботами терміном до двохсот сорока годин, або виправними роботами терміном до двох років, або обмеженням волі терміном до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до трьох років або без такого.

У статті 132 подано перелік осіб, мають доступ до інформації про ВІЛ-статус людини і які можуть порушити права хворих. Ними можуть бути службові особи, медичні та допоміжні працівники лікувальних закладів, які здобули інформацію про захворювання особи у зв’язку з виконанням своїх професійних обов’язків. Однак у житті є багато випадків, коли інформацію про позитивний ВІЛ-статус людини, дитини розголосили інші особи, зокрема педагоги шкіл, вихователі дитячих садків, працівники державних установ тощо. В цьому випадку їхні дії не підпадають під статтю 132 Кримінального кодексу України.

Постраждала особа має право лише на відшкодування завданої шкоди в межах цивільно-правових відносин, тобто за нормами Цивільного кодексу України.

Кримінальний кодекс України містить статті, важливі для захисту прав ВІЛ-інфікованих людей. Ідеться про статті 135 та 137 Кримінального кодексу України. Так, у частині 1 статті 135 Кримінального кодексу України йдеться про залишення в небезпеці: свідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через дитячий вік, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо та людина, яка залишила без допомоги, була зобов’язана піклуватися про цю особу і мала змогу надати їй допомогу, а також у випадку, коли вона сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан, — карається обмеженням волі терміном до двох років або позбавленням волі на той самий термін.

Цей закон може бути застосовано до батьків чи опікунів, які не дбають про здоров’я неповнолітніх дітей, не лікують їх, не дають ліків тощо. Адже на сьогодні в Україні є багато випадків, коли батьки з різних причин (часто з релігійних міркувань) відмовляються від лікування ВІЛ-інфікованої дитини, не хочуть застосовувати АРТ.

В таких випадках батьки ставлять під загрозу життя дитини. Медичні працівники повинні пояснювати батькам наслідки залишення дитини в небезпеці, говорити про наявність відповідальності за такі вчинки.

Стаття 137 Кримінального кодексу України наголошує, що невиконання або неналежне виконання професійних чи службових обов’язків будь-яким працівником щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх унаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило суттєву шкоду здоров’ю потерпілого — карається штрафом або громадськими роботами, або позбавленням права обіймати певні посади. якщо ті самі дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки, винна особа може бути позбавлена волі терміном до трьох років.

Ця норма права особливо актуальна для працівників дитячих будинків та шкіл-інтернатів.

Непоодинокими є випадки байдужого ставлення працівників цих закладів до виконання своїх професійних обов’язків. І як наслідок, ВІЛ-інфікованим завдається шкода, а особи, винні в цьому, не несуть ніякої відповідальності.

Також треба звернути увагу на злочини, не властиві для сфери ВІЛ-інфекції, однак актуальні серед грубих порушень прав ВІЛ-інфікованих.

Стаття 139 Кримінального кодексу України

  1. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому наперед відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до трьох років або громадськими роботами терміном до двохсот годин, або виправними роботами терміном до двох років.
  2. Ті ж дії, якщо вони спричинили смерть хворого або інші тяжкі наслідки, — карається обмеженням волі терміном до чотирьох років або позбавленням волі терміном до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до трьох років або без такого.

Стаття 140 Кримінального кодексу України

Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків унаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, — карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до п’яти років або виправними роботами терміном до двох років, або обмеженням волі терміном до двох років, або позбавленням волі на такий самий термін. Ті ж дії, якщо вони призвели до тяжких наслідків для неповнолітнього, — карається обмеженням волі терміном до п’яти років або позбавленням волі терміном до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до трьох років.

Стаття 145 Кримінального кодексу України

Навмисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо це спричинило тяжкі наслідки, — карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадськими роботами терміном до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до трьох років, або виправними роботами терміном до двох років.

Кримінальний кодекс України