Ключові міжнародні документи, до яких приєдналася Україна або визнала їх як рекомендації для користування у власному правовому полі:

  1. Європейська конвенція з прав людини (Конвенція із захисту прав та основних свобод людини, прийнята членами Ради Європи 4 листопада 1950 року);
  2. Конвенція про права дитини (ухвалена Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року, набула чинності для України з 27 вересня 1991 року);
  3. Декларація про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІДом (прийнята Резолюцією S-26/2 спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН від 27 червня 2001 року), яка визначає, що:
    • дотримання прав людини та основних свобод має вкрай важливе значення для зниження можливості зараження ВІЛ/СНІДом;
    • догляд, підтримка та лікування є основоположними елементами ефективних заходів реагування;
    • уразливим з точки зору ВІЛ/СНІД групам доцільно приділяти окрему пріоритетну увагу. 29 Розділ 2. Люди, які живуть із ВІЛ/СНІДом, та уразливі до ВІЛ групи
  4. Резолюція Підкомісії ООН щодо попередження дискримінації та захисту меншин (№ 1995/21 від 25 серпня 1995 року), у якій наголошується, що дискримінація на основі позитивного ВІЛ-статусу чи захворювання на СНІД (як фактичного, так і підозрюваного) заборонена чинними міжнародними стандартами в сфері прав людини;
  5. Резолюція комісії ООН з прав людини «Про захист прав людини в контексті вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) та синдрому набутого імунодефіциту (СНІД)» 1999 року (№ 1999/49) яка закликає усі держави, міжнародні та недержавні організації застосовувати необхідні заходи з метою забезпечення поваги, захисту та реалізації прав людини в зв’язку з ВІЛ/СНІДом;
  6. Концепція системи ООН «Профілактика поширення ВІЛ-інфекції серед людей, які зловживають наркотиками», яка представляє позицію ООН стосовно політичних і стратегічних питань профілактики ВІЛ серед людей, які зловживають наркотиками, а також програмні принципи, на котрих будується політика ООН щодо цієї проблеми.

Починаючи з 11 вересня 1997 року, коли в Україні набув чинності Закон «Про ратифікацію Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини», у нас (зокрема у тих, хто проживає або перебуває проїздом на території України) з’явилася змога звертатися зі скаргами до Європейського Суду з прав людини, розташованого у Страсбурзі. Звертатися за міжнародним захистом може тільки той, чиє право, закріплене в Європейській конвенції, порушено з боку держави. У виняткових випадках в інтересах потерпілого можуть звернутися його родичі (якщо людина за станом здоров’я сама не може це зробити або якщо її/його немає в живих), а також батьки неповнолітніх осіб.

Суд розглядає тільки ті скарги, що спрямовані проти держав, котрі підписали й ратифікували Конвенцію з прав людини, і які відносяться до подій, котрі наступили після ратифікації дійсної Конвенції даною державою. Суд не може розглядати скарги, спрямовані проти приватних осіб або недержавних (комерційних) організацій. Інакше кажучи, скаржитися до даної інстанції можна тільки у випадках порушень відповідних статей Конвенції про захист прав людини.

Проте перед тим, як звернутися до Європейського Суду, важливо знати, що право на звернення за міжнародним захистом виникає за умови одночасного дотримання наступних умов:

  • у разі, коли вичерпані всі можливі способи правового захисту всередині країни. Це означає, що спочатку слід пройти першу, апеляційну і касаційну інстанції, розгляд справи у яких залежить від громадянина;
  • якщо не пропущений термін подання скарги (звернутися до Європейського Суду можна впродовж півроку від моменту ухвалення остаточного судового рішення).

Наша держава є учасником міжнародних угод, що регламентують питання прав людини та ВІЛ/СНІДу.

Нижче наведені права, які визначені міжнародним законодавством і які можуть бути використані представниками громади ЛЖВ (перелік не є вичерпним):

  • на недискримінацію, рівний захист та рівність перед законом;
  • на життя;
  • на можливий найвищий стандарт фізичного та психічного здоров’я;
  • на свободу та безпеку особи;
  • на свободу пересування;
  • на пошук притулку та його використання;
  • на особисте життя;
  • на свободу думки і слова; на вільне отримання і передачу інформації;
  • на свободу зібрання;
  • на працю;
  • на шлюб та створення сім’ї;
  • на рівний доступ до освіти;
  • на адекватний стандарт рівня життя;
  • на соціальний захист, допомогу та добробут;
  • на користування науковим прогресом та його перевагами;
  • на участь в громадському та культурному житті;
  • на свободу від катування та жорстокого, нелюдського чи принижуючого ставлення чи покарання.

Це ті права, які держави та уряди, зокрема й уряд України, повинні поважати, захищати та створювати умови для їх дотримання.

Міжнародне законодавство з прав людини гарантує свободу від дискримінації на підставі раси, кольору, статі, мови, релігії, політичних чи інших поглядів, національного чи соціального походження, народження чи іншого статусу. Комісія з прав людини (зараз Рада з прав людини) підтвердила, що «інший статус» включає й стан здоров’я, зокрема ВІЛ-позитивний статус. Це означає, що держави повинні не допускати дискримінації стосовно ЛЖВ або вразливих до ВІЛ груп на ґрунті їх реального чи уявного ВІЛ-позитивного статусу.

«Кожен має право на працю…(та) справедливі і прийнятні умови праці». Право на працю передбачає право кожної особи на доступ до зайнятості без жодних передумов, за винятком необхідної професійної кваліфікації. Це право порушується у разі, коли заявник чи працівник зобов’язаний пройти обов’язкове тестування на ВІЛ, отримує відмову у працевлаштуванні або пільгах для працівників через позитивний результат тестування.

Стаття 25 Загальної декларації прав людини визначає, що «кожен має право на адекватний стандарт рівня життя щодо здоров’я та добробуту власного і сімейного, включаючи їжу, одяг, житло, охорону здоров’я та необхідну соціальну підтримку, в тому числі в разі безробіття, хвороби, непрацездатності, вдівства, похилого віку чи іншого браку засобів існування в умовах за межами його можливостей».

Стаття 9 Міжнародної конвенції про громадянські та політичні права передбачає, що «кожен має право на свободу та особисту безпеку. Ніхто не повинен випадково заарештовуватись чи затримуватись. Ніхто не повинен позбавлятись свободи, окрім як за законних підстав та відповідно до закону». Право на свободу та безпеку особи, таким чином, не повинно безпідставно порушуватись на підставі ВІЛ-позитивного статусу через використання таких засобів як карантин, утримання в спеціальних місцях чи ізоляція. Охорона громадського здоров’я не може слугувати виправданням для такого позбавлення свободи. Навпаки, інтереси громадського здоров’я виграють від залучення ЛЖВ до економічного і суспільного життя.

Стаття 17 Міжнародної конвенції про громадянські та політичні права визначає, що «ніхто не повинен зазнавати волюнтаристське, незаконне втручання в особисте життя, сім’ю, житло чи кореспонденцію, так само як і незаконних нападів на честь та репутацію. кожен має право на правовий захист проти подібного втручання чи нападів». Право на особисте життя передбачає обов’язок поважати приватне життя, зокрема, поінформовану згоду щодо тестування на ВІЛ та нерозголошення інформації, збереження конфіденційності всієї інформації щодо ВІЛ-статусу особи.